Сайт родини Парасюків

На замовлення Євстахія Миколайовича викладаю статтю з журналу "День" № 232-233 за 2010р.

Нижче текст статті, яку можна переглянути в оригіналі тут

Воістину корисно іноді буває «гуляти» ла­біринтами інтернету!

Саме з надр цієї все­світньої мережі (влас­не, йдеться про її ро­сійський сегмент) ви­йшов рідкісний за мі­рою правдивої постанов­ки проблем (і то — Проблем фундаментальних!), за щирістю, відвертою розкутістю аналізу ма­теріал. Автор — Олексій ШИРОПАЄВ — росій­ський публіцист, поет, націоналіст, неоязичник, з 1986 року активно пуб­лікується в націоналіс­тичних та право-радикальних виданнях (Наш марш», «Народний строй» «Завтра»).

Здавалося б, від ав­тора такої цілком визна­ченої політичної орієн­тації спід очікувати вже відомі ідеологами про священнїсть і непоруш­ність Великої Російської імперії, словянську єд­ність, про вищу потребу Росії — протистояння отруйному Заходу то­що. Але натомість (і це

демонструє, що вільна думка росіян з незалеж­но від політичних кольо­рів, живе попрів всі пе­решкоди) О. Широпаєв розвиває у своїй статті зовсім інші погляди.

Все-таки у ставленні росіян до українців, до України таїться щось ; ключове, доленосне — для нас, росіян. Для українців Росія теж зна­чима, але лише як точка відштов­хування, що допомагає усвідомлю­вати свою, українську, іншість. Для росіян же Україна, навпаки, точка постійного тяжіння, ревни­вої уваги, об'єкт поглинання як чо­гось «споконвічно свого» й перероблювання за власним образом і подібністю. Ніщо так не дратує ро­сіян, як очевидні відмінності з українцями в мові, менталітеті, куль­турі, історичному досвіді. Якщо росіяни й визнають ці відмінності, то лише на рівні відмінностей, ска­жімо, між Владимирщиною та Рязанщиною, але ніяк не на рівні сто­сунків двох різних народів.

Відома думка, що Росія без Укра­їни в імперському плані неповноцін­на. Щось у цьому ж дусі говорив Бжезинський, та й не тільки він. Ця думка вірна. Але справа навіть не стільки в економічному й геополітичному значенні України для Москви. Справа, перш за все, в тому, що на традиційному російському ставленні до України, по суті, тримається ро­сійська імперська свідомість, завдя­ки якій російська імперія, нехай і в урізаному вигляді, все ще існує. Під­креслюю: саме ставлення до Украї­ни — не до Балтії, не до Кавказу — є визначальним для російської імпер­ської свідомості. Як тільки росіяни відкриють для себе, що українці це СПРАВДІ інший народ — російський імперський міф упаде, а з ним неми­нуче закінчиться й імперія.

Треба сказати, що на словах ро­сіяни завжди готові визнати, що українці — народ, але — увага! — «братський народ». За цією лука­вою формулою криється тверде пе­реконання, що ми — росіяни й ук­раїнці — ОДИН народ, поклика­ний жити в одній державі зі столи­цею в Москві. Кажучи про «брат­ський український народ», біль­шість росіян сприймають україн­ську мову й саме українство як прикре історичне непорозуміння, історичний вивих, що виник завдя­ки шкідливому впливу Литви та Польщі. І при цьому росіяни не за­даються питанням: а може, виви­хом є вони самі?

Історично вивихнуті як раз ми, росіяни. Нас вивихнула татарщи­на. Ще в XIII столітті окреслилися два протилежні історичні вектори, що визначили подальше формуван­ня українського й російського на­родів. Перший вектор — боротьба з Ордою в союзі з Європою, другий, — боротьба з Європою в союзі з Ор­дою. Персоніфікувалися вони від­повідно в особах Данила Галицько­го й Олександра Невського. Пер­ший вектор — природний і логіч­ний в культурно-історичному пла­ні. Другий вектор — якнайглибше викривлення з наслідками, що да­леко йдуть — культурними, дер­жавними, історичними, психоло­гічними, етичними. І якщо король Данило — знакова фігура України, то прийомний ханський син Олек­сандр Невський — знакова фігура Росії, її «ім'я». Такий початок ни­нішніх російсько-українських сто­сунків. Вже після цього говорити про «два братні народи» не дово­диться. Цивілізаційна ворожнеча зумовлена вже цими двома істо­ричними особами.

їх можна назвати народоутворюючими. Наскільки Данило Га­лицький несхожий на Олександра Невського, настільки українці нес­хожі на росіян — в своєму ставлен­ні до права, свободи, власності. Як­що українська самосвідомість історично тяжіє до Європи, то тради­ційна російська самосвідомість сприймає Європу з більшою або меншою мірою ворожості, недовіри і заздрості, зворотною стороною якої виступає месіанська чванли­вість і викривальний пафос стосов­но «прогнилого Заходу». Європа для росіян — це «втрачений рай», звідки їх вирвали татарським арка­ном. Саме конфлікт між початко­вою європейською природою і на­в'язаною азіатчиною історії та дер­жавності визначив російський психотип, всі його комплекси й фобії. Всі російські неврози — від пияц­тва до більшовизму — звідси. Втра­тивши Європу, росіяни захотіли її не просто забути — вони вирішили її зненавидіти, полюбивши при цьому своє історичне нещастя, всю цю нав'язану їм долею азіатчину. Це психологічне і розумове відхи­лення називається російським пат­ріотизмом. Україна ж, завдяки Литві і — так, так! — Речі Поспо­литій, зберегла в собі причетність до Європи, збереглася як Русь у справжньому сенсі цього поняття. А ми переродилися в Московію,

втративши одвічну цивілізаційну ідентичність. І ось це-то й є предме­том наших російських, точніше московських ревнощів, що визна­чають наше ставлення до України.

Ще на Переяславській раді (1654 р.), на горезвісному «возз'єд­нанні», треба сказати, вельми ви­мушеному з боку козаків, зустріли­ся два різні народи, що говорили мовами різних культур. Мало хто знає, що в Переяславі козаки, по­годжуючись присягти московсько­му цареві, наполягали, аби і він, у свою чергу, присягнув козакам у дотриманні їхніх вольностей. Тоб­то, козаки заявляли себе носіями типово ЗАХІДНОЇ правової культу­ри. Зрозуміло, це викликало обу­рення московської сторони, яка за­явила, що «у нас не повелося, аби царі давали підданим присягу, а вольності ваші Государем дотрима­ні будуть». Мабуть, для козаків до­віряти Москві було сумнівною справою: в Переяславі чотири пол­ки цареві так і не присягнули.

Як Росія «дотримала» козачих вольностей, добре відомо: всіма си­лами вона прагнула усунути укра­їнське «історичне непорозуміння». Вже незабаром після Переяслав­ської ради почалося омосковщення України: насадження воєвод, усу­нення міського самоврядування, утиск козацтва, заохочення доно сительства і так далі. 1662 року був створений Малоросійський приказ, що безпосередньо підпорядко­вувався цареві. Через нього цар затверджував претендентів на геть­манство, садив воєвод в україн­ських містах, будував фортеці в Україні, керував діями москов­ських і козацьких військ. Крім то­го, це відомство наглядало за ді­яльністю гетьмана і контролювало всі контакти українців з Московією. Про Переяславські угоди в Кремлі вже і не згадували.

Потім був показовий геноцид в Батурині (1708 р.) — відповідь Петра І на спробу гетьмана Мазепи відстояти залишки суверенітету України. Далі відбулися два зни­щення Запорізької Січі: Петром І та остаточне — Катериною. Потім було перетворення України на на­бір типових губерній, царська по­літика русифікації і, нарешті, ста­лінський Голодомор як засіб при­душення українського національ­но-визвольного опору. А зовсім не­давно, за часів Віктора Ющенка, ми бачили, як Москва боролася з українським «історичним непоро­зумінням» шляхом маніпуляцій із газпромовськими заглушками.

Звичайно, козакам в XVII сто­літті не варто було вступати в нас­тільки гостру конфронтацію з поля­ками, які в цивілізаційному плані були набагато ближчі козацтву, ніж московити, не дивлячись на їх пра­вослав'я. У свою чергу, і гордим по­лякам треба було розуміти, що від їх конфлікту з козацтвом виграє ли­ше Москва. Звичайно, була потріб­ка федеральна і правова реформа Речі Посполитої, яка складалася лише з двох суб'єктів — Польщі і Литви. Потрібно було визнати тре­тій суб'єкт — Україну (Русь). Так і сталося при укладенні Гадяцької унії (1658). Але, на жаль, пізно: не­нависть козаків до «ляхів» була вже дуже велика, і проект провалився. Якби він виник раніше — в України були б всі шанси існувати сьогодні як повноцінна європейська держа­ва. Та й наша, російська, доля скла­лася б інакше, оскільки без Украї­ни Росія навряд чи перетворилася б на монструозну імперію, що, вреш- ті-решт, розродилася більшовиз­мом. Московія неминуче увійшла б до складу більш цивілізованого та сильнішого сусіда. І ми, росіяни, жили б зараз в Європі, не маючи за спиною ГУЛАГа й іншого мерзенно­го історичного досвіду. І сама істо­рія Європи була б іншою.

Отже, «два братні народи». Але, як бачимо, кінець кінцем культурно-історичний генезис ро­сіян і українців абсолютно різний, навіть протилежний. Ми, росіяни, звичайно, брати українцям, але брати, що піддалися деякій непри­ємній мутації. Ми небезпечні, не­наче несемо в собі якусь руйнівну заразу, і тому нас інстинктивне стороняться всі, хто живе західні­ше — українці, прибалтійці, а те­пер і білоруси. Зате Китай підхо­дить до нас все щільніше.

Разом з ідеєю «двох братніх на родів», існує вже зовсім оскаженіла « концепція » ура* патріотизму^;« три єдиного російського народу», що нібито, складається з великоросів малоросів і білорусів. Ця міфологема розсипається при першому й уважному розгляді. Мовна близь кість? Упевнений, що більшість : адептів ідеї «триєдиного російського народу» не зможуть зрозуміти велику частину розмовних фраз українською мовою. Мовні відмінност між росіянами й українцями очевидні та значні. Мови у них, звичай но, споріднені, але, скажімо, сербська мова теж вельми близька з російською, проте нікому з нормаль них людей не приходить у голов вважати сербів і росіян одним наро дом. До речі, у сербів і хорватів мова взагалі одна і та ж, але народи ці не дивлячись на спільний слов'янський корінь, зовсім не братні, а цівілізаційно різноспрямовані. Скажуть: їх розділила релігія. Добре візьмемо сербів і чорногорців — од­на мова, одна віра. Відмінностей між ними в сотні разів менше, ніж між росіянами й українцями. Про­те, не дивлячись на великодержав­не прагнення Сербії розглядати Чорногорію як своє продовження — не більш! — Чорногорія вважає се­бе окремим народом із власною істо­рією і культурою. Тут не вдаватиму­ся до подробиць, але, ймовірно, ма­ло хто знає, що приблизно в 1920— 1926 рр. Чорногорія вела партизан­ську національно-визвольну війну проти сербської армії, що окупува­ла Чорногорію під приводом брат­ньої допомоги. І якщо вже такі «близнюки» як Сербія і Чорногорія, врешті-решт, розселилися по окре­мих квартирах, то що говорити про Росію й Україну?!

На закінчення не можна не тор­кнутися ще одного моменту. Запек­ла російсько-українська суперечка розвертається на історіософському, економічному, політичному полі. Це велика суперечка про Україну як таку, про її суверенітет і спро­можність. Йде вона і на теренах культури. Тут, мабуть, головною стратегічною «висоткою», за яку борються росіяни, є ім'я і спадщи­на Гоголя. Аргументація росій­ських ура-патріотів така: Гоголь писав російською мовою, називав себе росіянином — значить, ніякої особливої української ідентичнос­ті не існує, можна говорити лише про таку собі «обласну» малоросій­ську своєрідність, такий етногра­фічний відтінок. Зрозуміло, це зви­чайний прийом, покликаний вип­равдати імперську політику щодо України, і саме існування імперії. Пора, нарешті, сказати правду: Го­голь типологічно (я вже не говорю про походження) чисто україн­ський письменник, що мав ще і польське коріння, так, що писав російською мовою — черев історич­ні й політичні обставини. Долю Го­голя зумовила доля України в імперії. Як ще міг зробити літератур­ну кар'єру талант, що народився в колоніальній провінції? Зрозуміло, треба було їхати в імперський центр, до Пітера, писати по-російськи, причому ідеологічно витри­мано. Скажімо, на «Тарасі Бульбі» — козирі наших ура-патріотів — лежить явна ознака політичного пристосовництва. Як відомо, були два варіанти повісті, і патетичні слова про «російського царя» в пе­редсмертному монолозі Тараса з'я­вилися лише в другій редакції — по суті, Гоголь створив яскравий, поетичний, псевдоісторичний об­раз, внісши вагомий вклад до ім­перської міфологеми «возз'єднан­ня України з Росією». Але душев­ного комфорту Гоголеві це не при­несло. У Росії він мучився, знема­гав. Його «Вечори на хуторі біля Диканьки» — це втеча до вже неіс­нуючої України. По суті, це плач за Україною, захований в сміх, в яск­раві південні барви, в казковість, в політ стилю. Пригадаємо, як ко­валь Вакула потрапив на прийом до Катерини II у складі делегації запорожців, які, передчуваючи свій швидкий кінець, прибули до Петербурга в надії вмилостивити «матінку государиню». Далеко не випадково Микола Васильович звів разом ці протилежні початки: кри­жаний імперський Петербург і га­рячих посланців Січі. У різдвяну пастораль Гоголь заховав свою скорботу за загиблою козачою вольністю, за Україною...

Росія душила Гоголя, він рвав­ся з неї, але куди йому було пода­тися? В Україну, перетворену на Малоросію? Там він був прирече­ний на убоге провінційне животін­ня. І тоді новою, ідеальною Украї­ною для Гоголя стала Італія. В Іта­лії він воскресав духовно, звідти він писав відверті листи, в яких «Росія, Петербург, сніги, негідни­ки» стояли в одному рядку, через кому. В Італії він «пробуджувався на батьківщині». І чим все закінчи­лося? Росія в особі попа-мракобіса Матвія задушила-таки Гоголя. Ось і вся його історія коротко.

Гоголь не зміг або побоявся ро­зібратися в собі, і це його занапас­тило. Українсько-польська самос­відомість (характерні його відверті бесіди з поляками в Італії), що жи­ла в нім. вїн старанно, але марно давив надбудовною російською са­мосвідомістю. Росію, її холоди, обивателів, чиновників, дивну, безвихідну історію Гоголь не лю­бив, хоч і боявся в цьому собі зізна­тися. Звідси і «Мертві душі» — ця фантасмагорична фреска стає зро­зумілою саме в такому ракурсі. Створивши її, Гоголь злякався са­мого себе і кинувся до покаяння, до попів, до моралізаторства, став проповідником і вбив у собі худож­ника. Гоголь — це жертва Росії, во­на зжерла його . Український письменник, що: заплутався в своїй ро­сійській долі, як птах в сільці.

Що ж  підсумуємо. Нам, росія­нам, пора усвідомити, що здобуття Україною незалежності — глибоко закономірне. Це історична спра­ведливість, з якою необхідно не просто змиритися, — нам треба її зрозуміти і прийняти. Розуміння, що Україна справді інша країна, справжній закордон — ось ключ до нашого самопізнання, самокрити­ки і самозвільнення, передумова зародження нової російської мен­тальності без імперських і антизахідних стереотипів. Якщо це ста­неться, все наше бачення історії і світу зміниться. Україна ніби ста­вить перед нами, росіянами, дзер­кало. Треба чесно і безстрашно вгледітися в нього, І, як сказано в нашій же, російській, приказці, «на зеркало неча пенять...».